Типова навчальна програма

ТИПОВА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА

з предмета Основи галузевої економіки

та підприємництва

 

з/п


Тема

Кількість годин

Всього

З них на лабораторно-практичні роботи

1.

Теоретико-правові основи бізнесу та підприємництва

4

2.

Власність і підприємницька діяльність

7

3.

Доходи в ринковій економіці

5

4.

Бізнес-планування у підприємництві

1

Всього

17

Тема 1. Теоретико-правові основи бізнесу та підприємництва

Основні поняття бізнесу та підприємства. Нормативно-правова база підприємства. Закон України ”Про підприємство ”. Нормативно-правова база підприємця. Закон України “Про підприємства в Україні”. Підприємницька діяльність і ринок, принципи підприємницької діяльності.

 

Тема 2. Власність і підприємницька діяльність

Нормативно - правова основа власності. Закон України “Про власність”. Організаційно-правові форми бізнесу. Загальна схема реєстрації підприємств. Одноосібне володіння. Порядок організації. Товариство. Характеристика типів товариств. Корпорація (АТ). Порядок організації.

 

Тема 3. Доходи в ринковій економіці

Доходи в ринковій економіці. Фактичні доходи виробництв. Заробітна плата і профспілки. Банківський відсоток і дивіденди. Норма прибутку приватних підприємств. Земельна рента.


Тема 4. Бізнес-планування у підприємництві


Поняття про методи бізнес-плану.


 

Основні поняття бізнесу та підприємства.

 

В Україні формується різноманітна структура економіки. Свідченням цього є поява різних підприємницьких структур, властивих ринковій економіці. Основною організаційною та виробничою ланкою народного господарства країни є підприємство.

Перша ознака підприємства - самостійність у системі господарства країни. Підприємство має самостійний баланс(грошове вираження стану засобів виробництва), розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак (для промислових підприємств). Підприємство має свій трудовий колектив з його специфічними інтересами.

Що ж являє собою підприємство?

По-перше, підприємство – це сукупність засобів виробництва та робочої сили. Фактори виробництва - праця, земля, капітал, які є трьома китами економіки, - функціонують та розвиваються тільки об'єднавшись у рамках конкретних підприємств. Кожне підприємство має різні фактори виробництва і по-різному комбінує їх. Наприклад, взуттєва фабрика та хлібозавод використовують аж ніяк не схожі верстати, обладнання, сировину, а їхні робітники мають різні професії. На різних підприємствах застосовується різні технології виробництва. Це означає, що дані підприємства технологічно і територіально відособлені, як одне від одного, та від інших підприємств. У цьому розумінні підприємством можна визначити технологічне поєднання факторів виробництва.

По-друге, кожне підприємство спеціалізується на виготовлені певного товару чи дані послуги. Поєднання факторів виробництва у процесі створення товару завершується випуском готової продукції, тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Наприклад , Київський державний авіаційний завод"Авіант"виробляє літаки, а ЗАТ "Мотор Січ" (м. Запоріжжя) випускає двигуни для цих літаків. Для кожного з цих підприємств буде кінцева продукція.

По-третє, кожне підприємство, крім технологічно-територіальної, характеризується ще й економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва й технологіями, є власністю фірмами, яка володіє даним підприємством. Отже, і підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає виробничу програму набирає кадри, здійснює управління виробничим процесом, реалізує одержану продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток. Навіть у такому схематичному переліку знайшли відображення всі основні економічні процеси та явища. В економіці підприємства у мініатюрі відбивається вся економіка, з усіма її головними процесами: виробництво, обмін, розподіл, споживання. Ось чому економічну життєдіяльність підприємства називають мікроекономікою.

По-четверте, було б неправильно зводити усе життя підприємства лише до технологічних і господарських процесів.

Підприємство-це завжди соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників. На підприємстві проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання. Від злагоди у колективі залежить економічний успіх підприємства. Усім відомо, якого великого значення надають почуттю колективізму на японських підприємствах. Під час знайомства японець називає не своє прізвище, а фірму де він працює. Наприклад, добре знані фірми "Sony", "Panasonic" тощо.


Які ж функції виконують підприємства в економіці? Основна мета економіки - це створення товарів і послуг для задоволення потреб населення з найменшими витратами на виробництво та реалізацію продукції. Саме цю мету і покликані реалізувати підприємства, в цьому і полягає їх основна функція. Іншими словами, функцією кожного підприємства є максимально можливий випуск суспільно корисної продукції при найменших витратах.

Діяльність будь-якого підприємства підпорядкована реалізації його основної виробничої функції - створенню максимуму товарів чи послуг для задоволення потреб суспільства при найменших витрат виробництва. Для здійснення цієї функції підприємство розгортає діяльність у різних сферах, виконуючи у кожній із них специфічні функції.

Виробничо-технологічні функції підприємства пов'язані із забезпеченням процесу виробництва необхідними засобами та їх використанням, упровадженням новітніх технологій, раціоналізацією виробничих процесів і винахідництвом.

Економічні функції підприємства-це управління процесами виробництва та збуту товарів, укладання контрактів, наймання працівників і раціонально організація їхньої праці, розподіл доходів (заробітньої плати та прибутку), розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку.

Соціальні функції підприємства такі: поліпшення умов праці та відпочинку співробітників, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг працівникам і членам їхніх сімей, благодійна діяльність.

Крім зазначених функцій, які виконує підприємство у межах національної економіки, є зовнішньоекономічні функції. Підприємство бере участь у міжнародному обміні товарів, спільному з іноземними партнерами виробництві, будівництві, науково-технічному співробітництві.

Отже, підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства будь-якої країни.

Підприємство-самостійний господарюючий статусний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. У разі збиткової діяльності підприємства держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.

Нормативно-правова база підприємства

 

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням - одне з ключових завдань перебудови Української держави.

На етапі становлення ринкової економіки перед державою постають такі основні завдання. По-перше, формування нової системи відносин власності,які притаманні змішаній ,багатоукладній економіці. По-друге, формування основних елементів ринкової інфраструктури. По-третє, сприяння становленню підприємства. До того ж, формування цього сектора економіки не може бути пущено на самоплив , а вимагає чіткого ініціювання, регулювання та підтримки з боку держави.

Слід зазначити, що найважливіша функція держави - розробка законодавства та забезпечення виконання законів, тобто - правове регулювання. Це, власне, і визначає роль держави в ринковій економіці.

Формування та розвиток національного підприємства значною мірою залежить від створення відповідної правової бази, яка стимулювала б підприємницьку активність та добросовісну конкуренцію.

Сьогодні правове регулювання підприємства здійснюється численними нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального характеру. Однак уповільнення темпів зростання кількості суб'єктів підприємства, кількості зайнятих свідчить про недостатність і недосконалість нормативно-правової бази розвитку підприємства , яка повинна бути першоосновою, фундаментом (базою - в повному розумінні цього слова) формування та розвитку суб'єктів підприємницької діяльності.

Що ж таке правова база підприємства .

Правова база підприємства - це сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, які визначають порядок створення підприємств, реєстрацію фізичних осіб-підприємців ,їхні правові та організаційні форми, порядок організації виробництва, забезпечення його необхідними ресурсами, збут, систему оподаткування, відносин між державою та підприємцями,суб'єктів підприємницької діяльності між собою, а також дають підприємцям певні правові гарантії.

Формування правової бази підприємства - найголовніша передумова його становлення та розвитку. Законодавство у сфері підприємства повинно становити єдину систему як за взаємною узгодженістю норм, так і за цілісністю нормативно - правового регулювання підприємницької діяльності.

Світовий дослід свідчить, про те , що для успішного розвитку підприємства необхідно створити правову базу його функціонування, забезпечити належним чином юридичне закріплення прав та постійне правове забезпечення з боку держави,що гарантує захист законного функціонування підприємства, сприяє його розвитку. Міжнародна практика господарювання доводить, що підприємство не може існувати без чітких та ефективних законодавчих актів. Тому формування сприятливих умов для ведення підприємницької діяльності неможливе без прийняття та реальної дії таких законів, які б чітко визначали умови здійснення підприємницької діяльності.

У розвинутих країнах з ринковою економікою не існує спеціальних законів про підприємство. Свобода підприємницької діяльності в цих країнах закріплена в конструкції, цивільному законодавстві та в інших нормативно - правових актах, що регламентують господарську діяльність.

В Україні ,як і в інших постсоціалістичних країнах , необхідність прийняття спеціального закону з питань підприємництва обумовлена двома причинами:

По-перше , необхідністю відмінити існуюче в законодавстві обмеження(до 1991 р. приватна власність підприємства була заборонена, вона вважалась як карний злочин);

По-друге , потрібно було сформулювати правове поле, яке спрямувало б розвиток підприємства та його підтримку;

Тому 7 лютого 1991 р. Верховна Рада України було схвалено Закон України "Про підприємство", який вступив у дію 1 березня 1991 р. Цей Закон визначає основні правові, організаційні, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємства) громадянами та юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємства та його державної підтримки.

Державна політика підтримки підприємництва

Державна політика підтримки підприємництва - це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого - створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Історичний досвід переконую, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючі системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної політики підтримки та розвитку підприємництва є : цілі, основні принципи, напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики.



Основними цілями державної політики підтримки підприємництва є :

- забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за

рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності ;

- залучення суб'єктів підприємництва до розв'язування соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях ;

- удосконалення структури суб'єктів підприємництва ;

- підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур ;

- заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку ;

- створення нових робочих місць, зменшення безробіття ;

- сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності ;

- формування соціального прошарку власників-підприємців. Реалізація зазначених цілей забезпечується шляхом підтримки суб'єктів підприємництва в таких основних напрямках ;

- формування нормативно-правової бази ;

- удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики ;

- забезпечення інформацією ;

- сприяння впровадженою технологій та інновацій ;

- стимулювання зовнішньоекономічної діяльності ;

- підготовка та перепідготовка кадрів.


 

Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є ;

- системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності ;

- цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації ;

- рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Важлива умова формування і здійснення політики підприємства - визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики.

Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, повинні бути працівники, які зайняті у підприємництві, - через їхні громадські об'єднання, профспілки та державної організації.

Безальтернативність виконання державою функцій підтримки підприємництва диктує необхідність функціонування спеціального державного органу, який повинен реалізувати цю функцію.

Організаційні одиниці підприємництва

 

Якщо ви вирішили заснувати власну справу, то мусите знати, що будь-яка підприємницька діяльність здійснюється в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об'єктивними умовами - сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами та недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, із чого можна вибрати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма - це підприємництво, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку. Фірмою можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об'єднання.

Компанія - це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших формах організації бізнесу.

Ці поняття використовують до будь-якого підприємства. Вони відбивають лише той факт, що підприємства або організації мають права юридичної особи або фізичної (громадяни-підприємці). Проте поняття "Фірма" або "компанія" не відображає організаційно-правового статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Тому крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність організаційних і економічних засад діяльності суб'єкта підприємництва.

Найбільш значущим ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

·кількість учасників створюваного господарського суб'єкта;

·власника використаного капіталу;

·джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

·межі майнової (матеріальної)відповідальності;

·спосіб розподілу прибутку і збитків;

·форму управління суб'єктом господарювання.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

 

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібне володіння;

2) партнерство (товариство);

3) корпорація.

Не має особливого значення, яку форму ви оберете сьогодні, ви можете змінити її у майбутньому. Багато хто із приватних підприємців перетворювали свої фірми у партнерства або корпорації залежно від ступеня економічного зростання.


 

Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов'язання фірми.

Одноосібні володіння мають свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж, прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва невеликі. Його управлінські рішення негативно втілюються в життя. Він непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівникам органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації. В обох випадках досить лише рішення самого підприємця.

Проте ця фірма підприємництва має і значні недоліки, а саме:

1. Труднощі із залученням великих капіталів, оскільки власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця для розвитку своєї справи здебільшого не вистачає. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.

2. Повну відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе власне майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.

3. Відсутність спеціалізованого управління, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні на це.

4.Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника.


 

Партнерство (товариство). Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізнесу, активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти такі товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та з обмеженою відповідальністю.

Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З'являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можлтивість найняти професійних менеджерів.

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте ця форма організації підприємницької діяльності має певні недоліки, через що інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.

1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.

2. Недостатність досвіду господарювання і несумістність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління товариством.

3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства, як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва, значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.


 

Корпорація (акціонерне товариство) є нині домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважають акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на подальший розвиток корпорації. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) досить вагомі.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше повсякчас збільшувати обсяги виробництва або послуг, що дає можливість отримувати постійно зростаючий прибуток.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутство фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купувати акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте, корпорація - це організаційно-правовий утвір, який може функціонувати тривалий час (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші, також має недоліки:

1.Мають місце певні розбіжності між функціями власності і контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами та акціонерами корпорації.

2.Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім - дивіденди акціонерів, тобто фактично існує проблема подвійного оподаткування.

3.У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань з боку посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорацій може організовувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок.

Зміст і етапи реалізації підприємницької ідеї

 

Передумовою втілення ідеї зі створення власного бізнесу є моделювання майбутньої ситуації. Насамперед зазначимо, що «модель» сприймається нами як копія, форма, схема, що від­биває основні властивості та якісні ознаки реального об'єкта у спрощеному вигляді. З цього можна зробити висновок, що моделювання майбутньої підприємницької діяльності — це чітке уявлення про послідовні кроки роботи зі створення і по­дальшого розвитку бізнесу.

Таким першим кроком в організації підприємницької діяльності виступає ґрунтовне ознайомлення з чинним зако­нодавством та ринковою кон'юнктурою. На цій основі з'яв­ляється можливість всебічного врахування існуючих правових та економічних обмежень для створюваного підприємства.

Для кращого засвоєння правових основ підприємницької діяльності доцільно ретельно вивчити законодавчі акти, звер­нути увагу на заборонені сфери діяльності або на ті сфери, організація бізнесу в яких пов'язана з певними обмеженнями, — ліцензуванням, отриманням спеціального дозволу тощо. Це дасть змогу уникнути зайвих втрат часу і зусиль, краще зосередитися на більш конкретному колі питань.

До економічних обмежень при створенні підприємства можуть бути віднесені такі:

1. високий рівень початкових капіталовкладень;

2. значний термін окупності вкладених коштів;

3. невизначеність у досягненні комерційного результату;

4. відсутність прибутку протягом значного часу діяльності. Підприємницька діяльність пов'язана з дією багатьох інших факторів. Зокрема, невдало вибраний час для початку діяльності, викликаний сезонними коливаннями або іншими особливостями ринкової ситуації, здатний суттєво знизити ефективність розпочатого бізнесу.

Нерівномірність може спостерігатися і в галузевому, і в територіальному аспектах. Відповідно слід реагувати і початкуючому бізнесмену: точно вивірити динаміку майбутньої діяльності, визначити поведінку вже функціонуючих в обраній сфері підприємців. На цій основі стає можливим аналітична оцінка відповідності цілей і ресурсів майбутнього підприємства новим продуктам і новим ринкам. При цьому підприємець звертає особливу увагу на стратегію майбутнього підприємства, його потенційні конкурентні переваги. Потреби в додаткових джерелах фінансування підприємницької діяльності можуть бути такими:

1. Етап створення підприємства — формування власного ка­піталу.

2. Початковий етап функціонування — залучення додаткових

фінансових джерел — кредитів, реінвестування.

3. Етап розвитку підприємницької діяльності — залучення ка­піталів нових партнерів, зовнішніх інвесторів.

Інформація, необхідна для організації власного бізнесу, може бути отримана двома шляхами.

Перший шлях — це самостійне дослідження ринкової кон'юнктури. Його складовими виступають вивчення товарних і ресурсних ринків, коливань попиту і пропозиції на них, зміни цін товарів. Крім того, аналізується макроекономічне середовище, вивчається мотивація учасників ринкових від­носин. Головним напрямком цих досліджень має стати комп­лексне вивчення ринку, динаміки його складових, потенційної і реальної ємності.

Визначення можливих розмірів збуту продукції допов­нюється аналізом взаємодії покупців і продавців. Поведінка й мотиви потенційних споживачів, адекватність діяльності кон­курентів на зміни в ринковому середовищі дають змогу оці­нити стан товарних і ресурсних ринків.

Другий шлях організації інформаційного забезпечення майбутнього бізнесу — звернутися за допомогою до спеціалі­зованих консалтингових фірм. На практиці доведено, що дру­гий спосіб ефективніший. Але обмеженість ресурсів закриває його для багатьох підприємців-початківців. Зазвичай можуть мати місце одночасне використання власної інформативної бази і дані спеціалізованих фірм.

Таким чином, генерування підприємницької ідеї — склад­ний процес, управління яким повинно враховувати зміст цілей та завдань, що виникають на кожному етапі. Конкретизацію завдань кожного етапу створення підприємства можна сфор­мулювати таким чином:

1. Моделювання стратегії майбутньої підприємницької діяль­ності — розробка сценаріїв розвитку фірми.

2. Формування ефективного уявлення про зміст організацій­них заходів зі створення підприємства.

3. Визначення етапів створення фірми і конкретизація діяль­ності на кожному етапі.

4. Ознайомлення з чинним законодавством, врахування вхід­них перепон і правових обмежень в обраній сфері підприєм­ництва.

5. Визначення інформаційних джерел для дослідження рин­кової кон'юнктури.

6. Дослідження ринкової інфраструктури та стану ринкової кон'юнктури.

7. Перевірка можливостей підприємства, відповідності його стратегії розвитку ринковим потребам. Отже, якщо з'явилася ідея створення власного бізнесу та її практичного втілення, потрібно ще до початку активних дій ретельно зважити всі можливості підприємства, врахувати перепони і ризики розпочатої справи.

Отже, якщо з’явилась ідея створення власного бізнесу та її практичного втілення, потрібно ще до початку активних дій ретельно зважити всі можливості підприємства, врахувати перепони і ризики розпочатої справи.

Проведення маркетингового дослідження

 

Успіх у майбутній підприємницькій діяльності може бути гарантовано в разі використання унікальних ресурсів — сиро­вини, технологічної розробки, виробничого й управлінського досвіду. Але чи не найбільшого значення набуває викорис­тання сміливих, вдало розрахованих комерційних ідей. Саме тому головна запорука генерування підприємницької ідеї — вміле проведення маркетингового дослідження. Результатом цієї роботи має бути остаточне вирішення питання про місце майбутнього підприємства на нових або вже діючих ринках, його успіх або очікувані ризики.

Якщо вживати заходів із забезпечення успіху товару лише на етапі його збуту, то отриманий ефект буде незначним. Маркетинг повинен охоплювати всю діяльність підприємства, починаючи від появи ідеї та інформації щодо можливості і доцільності створення нових перспективних, конкуренто­спроможних технологій, товарів і послуг та закінчуючи своєчасною відмовою від технологій, товарів і послуг, що вичерпали свої ринкові можливості.

Як ми вже з'ясували, кожен товар перебуває на ринку обме­жений час. Життєвий цикл товару характеризується такими ста­діями, як впровадження, зростання, розквіт, насичення, спад.

Цю обставину доцільно враховувати при виборі ринкової стратегії підприємства. На ринку існують потенційні мож­ливості аби це здійснити. Отже, вибір ринкової стратегії це:

1. Робота з наявними товарами на наявних ринках — стра­тегія пристосування,

2. Розширення ринку зі збереженням наявних товарів — екстенсивна стратегія.

3. Стратегія розроблення нового продукту на вже відомих

ринках — інноваційна стратегія,

Розроблення нових продуктів на нових ринках — стратегія

диверсифікації.

Наведені ринкові стратегії розвитку підприємства свідчать про можливість вибору організації бізнесу. Ясна річ, головне полягає не стільки у виборі стратегії, скільки у встановленні та утриманні конкурентних переваг майбутньої фірми. Останні залежать від формування іміджу підприємства, якісних ознак його продукції та характеристик діяльності. Звідси виникає необхідність вже на стадії створення власного бізнесу зосе­редити значні зусилля на організації досліджень ринкового сере­довища, на питаннях маркетингу.

Отримання необхідної для маркетингових досліджень інформації — справа досить складна. Як уже зазначалося, із заснуванням фірми підприємцеві доводиться зазвичай бути самому собі маркетологом. Він самостійно відшуковує необ­хідну інформацію про ситуацію на ринку, оцінює перспективи і можливості підприємницької діяльності. Звісно, такі само­стійні дослідження неможливі без елементарних навичок, знань щодо організації маркетингу під час створення фірми. Слід виходити з того, що зі всього багатства видів маркетингу їх можна звести до двох основних:

1. маркетинг, орієнтований на продукт, товар або послугу;

2. маркетинг, орієнтований на споживачів з урахуванням

їхньої диференціації.

Можливі й різні похідні інтеграційні варіанти.

Поява нового підприємства вимагає фактичної оцінки його продукту, товару або послуги споживачем. Якщо будувати підприємницьку діяльність за першим видом маркетингу, то слід пам'ятати, що випуск або реалізація принципово нових виробів повинні супроводжуватися нововведеннями у сфері маркетингу — у формах взаємодії зі споживачем, методах рекла­ми. Плануючи використання другого виду маркетингу, необхідно уявляти, що купують певні споживачі. Важливим моментом для цього стає достовірність інформації, способи її одержання тільки з «перших рук». Це можуть бути бесіди з різними категоріями населення, відвідування торгових ви­ставок, консультації зі спеціалістами в конкретних галузях.

Для середніх і малих форм організації бізнесу переважним від самого початку має стати маркетинг, зорієнтований на покупця. Відправний пункт такої діяльності — аналіз ринко­вих можливостей.

Підприємець може оцінити ці можливості, працюючи з мережею розвитку товару і ринку та зосереджуючи увагу на нових привабливих сферах діяльності.

Отже, для того, щоб мати уявлення про привабливість рин-кових можливостей, підприємцю слід провести ретельну оцінку поточного і майбутнього попиту. Одержані результати на наступному етапі дозволять зробити сегментування ринку для вияву груп споживачів і потреб, які фірма здатна задоволь­нити найкращим чином.

Слід пам'ятати, що сегмент ринку складається із спожи­вачів, які однаково реагують на один і той самий набір спону­кальних стимулів до здійснення покупки. Фірма може зупини­тися на обслуговуванні одного або декількох сегментів ринку, вирішити, яку саме позицію доцільно в ньому зайняти. Після цього слід вирішити, що саме створювати: власну марку або аналогічну одній з вже існуючих.

Прийнявши рішення про ринкове позиціонування, під­приємець розробляє комплекс маркетингу в єдності його скла­дових — товар, ціна, методи розповсюдження та методи сти­мулювання.

Отже, під час створення фірми вибір найвигідніших сегментів ринку, позиціонування продукції, розробка комп­лексу маркетингу дає відповіді на питання про майбутню стратегію підприємницької діяльності.

 

Вибір організаційно-правової форми підприємницької діяльності

 

Визначення майбутньої сфери діяльності загострює перед підприємцем питання вибору організаційно-правової форми підприємства. Його вирішення вимагає проведення порівняль­ного аналізу ефективності різних форм організації бізнесу, відповідності цієї форми обраним цілям і стратегії розвитку підприємства в тій чи іншій сфері діяльності.

Результативність орієнтації у просторі ринкових можливостей значною мірою залежатиме від надійності створюваного підприємства. Для початку бізнесу дуже важливо перед­бачити ризик, існування непередбачених і непереборних чинників зовнішнього середовища. Головне завдання при ство­ренні фірми не "її висока прибутковість, а надійність комерційного проекту, його здатність до генерування закладеної в нього підприємницької ідеї.

Кожна із організаційно-правових форм підприємницької діяльності має свої особливості, переваги й обмеження. З по­передніх тем нам відомі такі найбільш поширені форми підприємництва, як індивідуальне, партнерське, корпоративне. Обраний вид діяльності, масштаби підприємства, фінансові можливості багато в чому визначають вибір форми. Однак існують й інші обставини, які повинен враховувати підприє­мець при створенні власної справи.

Так, організація власного бізнесу в організаційно-пра­вовій формі малого підприємництва, заснованого на власності окремого громадянина, дозволяє вирішити завдання досяг­нення максимальної незалежності у виборі напрямів і методів діяльності. Простежується оперативність у прийнятті управ­лінських рішень, мобільність руху капіталів, їх своєчасне спрямування на найбільш вигідні проекти. А втім, обмежені фінансові ресурси, підвищена відповідальність за можливі негативні наслідки прийнятих рішень, ускладнюють подаль­ший розвиток цієї форми підприємництва.

При цьому треба брати до уваги такі обставини: на початку своєї діяльності, при створенні власної справи кожен під­приємець намагається усвідомити себе як самостійну одиницю. Незалежність господарювання в найкращий спосіб дозволяє реалізувати особисті потреби та інтереси. І тільки в подальшому розвитку бізнесу підприємець приходить до усвідомлення ефективності й інших організаційно-правових форм діяльності.

Наприклад, інноваційний пошук та втілення нової під­приємницької ідеї можуть викликати потребу об'єднання з іншими підприємцями, які здатні доповнити проект фінан­сами, знаннями, досвідом, необхідним устаткуванням, примі­щеннями, вмінням залучення постачальників і знаходження нових споживачів.

Підприємницька практика свідчить, що від малого під­приємництва часто спостерігається шлях до середніх і навіть великих фірм. Зміна організаційно-правових форм підприєм­ницької діяльності може здійснюватися поетапно:

I етап — створення малого підприємства на базі форму­вання власного капіталу.

II етап — розвиток малого підприємства на основі залу­чення банківських кредитів, використання власного капіталу, реінвестування прибутку.

III етап — створення партнерського підприємства, залу­чення додаткових капіталів партнерів у справі бізнесу.

IV етап — перетворення партнерського підприємства в ак­ціонерне товариство, залучення додаткових капіталів шляхом випуску акцій.

Звичайно, такий поділ не є універсальним. Він лише вказує на один із можливих варіантів розвитку бізнесу. В ринковій економіці кожна організаційно-правова форма підприєм­ницької діяльності може реалізувати свої переваги і бути засобом для втілення ідеї її засновника досить тривалий час.

 

Засновницькі документи та їх підготовка

 

Відправною точкою, з якої починається власна справа, є ідея, закладена в її основу. Заздалегідь слід знати, хто може здійснювати підприємницьку діяльність, а кому забороняється. Крім того, необхідно також бути обізнаним з існуючими обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності. Всі ці підготовчі (попередні) вимоги щодо створення власної справи ми розглянули в попередніх темах. Тепер, вибравши вид діяль­ності, визначивши найбільш ефективну форму організації, ще раз добре поміркувавши, усе зваживши і прийнявши остаточне рішення, можна переходити до наступного етапу — підготовки засновницьких документів для державної реєстрації фірми.

До засновницьких документів, що підтверджують статус юридичних осіб і без яких неможливо заснувати фірму, відносять статут та установчий договір. Створення малих підприємств, товариств, асоціацій, об'єднань підприємств та інших під­приємницьких структур без цих основних документів немож­ливе. Для тих, хто створює приватні фірми на правах малих підприємств з індивідуальною формою організації бізнесу, необ­хідним документом є статут підприємства, а для підприємств із колективною формою організації бізнесу (товариства, об'єднання підприємств тощо) — необхідні статут та установчий договір.

Що ж таке статут підприємства?

 


 

 

Статут підприємства — це офіційно зареєстрований документ, який визначає форму власності підприємства, сферу його діяльності, спосіб управління та контролю, порядок утворення майна підприємства й розподілу прибутку, порядок реорганізації підприємства та інші положення, які регламентують діяльність юридичної особи.

Статут підприємства — це його мала конституція, його

основний закон.

Завдання статуту — дати найбільш повне уявлення про пра­вовий статус підприємства (фірми) як самостійного суб'єкта підприємницької діяльності, що має всі права юридичної особи, , про його внутрішній механізм управління і самоуправління, режим формування та розпорядження його коштами і при­бутком. Таке призначення статуту виявляється і в його струк­турі, яка, як правило, складається з таких розділів (статей), як:

1. найменування та місцезнаходження фірми;

2. загальні положення;

3. предмет, цілі та напрямки діяльності фірми;

4. юридичний статус фірми;

5. зовнішньоекономічна діяльність;

6. майно фірми;

7. фонди фірми;

8. виробничо-господарська діяльність;

9. прибуток фірми та його розподіл;

10. відшкодування збитків;

11. органи управління та контролю фірми;

12. організація й оплата праці;

13. компетенція і повноваження органів трудового колективу;

14. облік та звітність;

15. припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація).

Усі ці розділи повинні міститися в статутах усіх видів підприємств, незалежно від їх організаційних форм власності. Водночас вони можуть об'єднуватися, а «наповнення» цих розділів конкретними положеннями залежить від виду підприєм­ства, вимог та бажань власників-засновників.

Організація підприємства, якщо кількість осіб, які бажають його заснувати, двоє або більше, починається з розробки та прийняття установчого договору.


 

Установчий договір — це угода (договір), яка укла­дається між двома або декількома засновниками щодо створення підприємства (фірми) певним шляхом. Суть установчого договору полягає в тому, що він є одним із різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи.

В установчому договорі визначаються предмет угоди, назва та юридична адреса підприємства (фірми), статутний фонд, відповідальність засновників та інші умови функціо­нування підприємства (фірми). Зміст установчого договору — об'єднання майна (капіталів) і підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому головним для установчого договору є окреслення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, передусім майнового та організаційного характеру. Все це визначає відповідну структуру установчого договору, яка має такі розділи:

1. преамбулу;

2. предмет договору;

3. назву та місцезнаходження фірми;

4. загальні положення договору;

5. юридичний статус фірми;

6. статутний фонд і вклади учасників (засновників);

7. права та обов'язки учасників (засновників);

8. майно фірми. Розподіл прибутку;

9. порядок виходу зі складу учасників;

10 форс-мажор;

11 розв'язання суперечок;

12 умови припинення (розірвання) договору;

13 умови та строки набуття договором чинності;

14. інші умови.

Установчий договір набирає чинності з моменту його підписання всіма засновниками (учасниками) фірми.

Засновницькі документи — важливий атрибут підприєм­ницького бізнесу Вони підтверджують юридичний статус підприємства і через те потребують професійного підходу до укладання. Тому таку роботу, як правило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Користуючись кваліфікованими до­відковими матеріалами, а також ознайомившись з основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур, можна провести цю роботу самостійно.


 

Процес укладання засновницьких документів передбачає:

підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи організації підприємства; ф попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для підприємств з колективною формою власності;

1. збирання й узагальнення необхідних матеріалів;

2. створення робочої групи для розробки статуту та установчого договору;

3. юридичні та економічні консультації щодо змісту заснов­ницьких документів;

4. підготовку і проведення установчих зборів.

На установчих зборах розглядають:

питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та функціонування;

1. проекти найменування фірми та її юридичну адресу;

2. склад засновників;

3. строки розробки засновницьких документів;

4. питання щодо вибору керівних органів фірми та інші організаційні питання.

Рішення зборів оформлюють протоколом, який підписують усі засновники. У разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах розглядають та затверджують підготовлені засновницькі документи. Цей факт підтверд­жується протоколом. Статут та установчий договір підписують усі засновники (учасники), тиражують необхідною кількістю примірників, засвідчують державним нотаріусом і подають на реєстрацію. Тільки після реєстрації підприємство (фірма) дістає право на функціонування.

 

Статутний фонд та його формування

 

Для створення та початку діяльності підприємства (фірми) потрібен стартовий капітал. Цю функцію виконує статутний фонд.

Статутний фонд — це сукупність грошових коштів та майна, необхідних для організації та початку функціо­нування підприємства (фірми).

Статутний фонд створюється внесенням вкладів заснов­никами (учасниками) і може поповнюватися за рахунок при­бутку від господарської діяльності підприємства, а в разі потреби й за рахунок додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів. Вкладом до фонду можуть бути усі види майна — будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти засновників (учасників), у тому числі й у вільно кон­вертованій валюті; усі види майнових прав — на користування землею та іншими природними ресурсами, різними майно­вими об'єктами, а також на використання винаходів, «ноу-хау», інших об'єктів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного засновника (учасника) до статутного фонду обумов­люються в засновницьких документах. Вартість майна, яку вносять учасники до статутного фонду, визначають за цінами, що діють на час створення підприємства або за домовленістю учасників. Оцінка здійснюється як в українській, так і в іноземній валюті в перерахунку за курсом Національного банку України.

До моменту реєстрації підприємства, яке функціонує (на­приклад, товариство з обмеженою відповідальністю), кожний із його учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 30% коштів, як зазначено в засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за заявкою заснов­ників у банку відкривається тимчасовий рахунок, який після реєстрації перетворюється у розрахунковий.

Протягом року всі учасники підприємства (фірми) повинні повністю внести свій вклад до статутного фонду. У разі невиконання учасниками цих зобов'язань за час прострочення, вони сплачують 10% річних з недонесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Мінімальний обсяг статутного фонду становить: для акціо­нерного товариства суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент його створення); для інших товариств (товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, повних та командитних това­риств) — 100 мінімальним заробітним платам.

Обсяг статутного фонду може бути збільшений за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду набуває чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував статут підприємства (фірми).

Кошти статутного фонду спрямовують на розвиток ви­робництва. Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби — забороняється. Статутний фонд є власністю засновників (учасників) у межах їхніх вкладів.

При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (товариства з обмеженою відповідальністю) або у разі лікві­дації підприємства, засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційно до його частки у статутному фонді. Майно, передане в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки підставою для державної реєстрації, а й стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства (фірми).

Обсяг статутного фонду закріплюється в установчому дого­ворі та статуті підприємства (фірми). Підтримка певного спів­відношення між обсягом статутного фонду та загальним обсягом виробничо-господарської діяльності є ознакою фінансової стійкості підприємства (фірми).

Крім статутного фонду підприємства можуть бути утворені інші фонди, наприклад, резервний фонд, страховий фонд, фонд споживання, фонд соціально-економічного розвитку та інші фонди, що передбачені чинним законодавством України або відповідним рішенням Зборів учасників підприємства (фірми).

 

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

 

Процес створення фірми (підприємства) завершує державна реєстрація.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяль­ності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем про­живання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.


Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяль­ності юридичної особи є розміщення (місцезнаход­ження) його постійно діючого керівного органу (прав­ління, дирекція, адміністрація тощо).

Місцем проживання суб'єкта підприємницької діяль­ності є зареєстроване в установчому порядку постійне місце проживання громадянина підприємця.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяль­ності — юридичної особи — власник (власники), уповноваже­ний ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації такі документи:

1. рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

2. статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми підприємництва;

3. реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;

4. документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяль­ності в розмірі, передбаченому законом;

5. документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадяни (фізичні особи), які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка водно­час є заявою про державну реєстрацію; копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — плат­ника податків та інших обов'язкових платежів; дві фотокартки і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєст­рацію, а також пред'являють документ, що посвідчує особу.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання одного із засновників) або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявоч­ним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприєм­ницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєст­рацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікацій­ним номером фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів.

У п'ятиденний термін з дати реєстрації, органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з від­міткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пен­сійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Банк, у свою чергу, зобов'язаний відкрити банківський рахунок і протягом трьох днів повідомити про це податкову інспекцію.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється у порядку, встановленому для реєстрації. Пере­реєстрація проводиться у разі зміни форм власності, органі­заційної форми чи назви суб'єкта підприємницької діяльності, а також у разі зміни основних положень статуту.

Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою заявою підприємця, на основі рішення суду, арбітражного суду у випадках визнання дій підприємця недійсними або та­кими, що суперечать чинному законодавству, засновницьким документам, а також при здійсненні нестатутної діяльності.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів під­приємницької діяльності стягується плата (реєстраційний збір), який становить для громадян-підприємців - 1,5, а для юридичних осіб — 7 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян. За пришвидшену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності стягується потрійний розмір відповідного реєстраційного збору

Отже, фірма здійснила державну реєстрацію і внесена до державного реєстру. Засновникам видані відповідні доку­менти, однак це не привід для відпочинку та розслаблення. Після того, як підприємство набуло статусу юридичної особи, організаційний період ще триває: відбувається остаточне формування органів управління фірми, розробляється та затверджується організаційна структура функціонування під­приємства, виготовляються печатка і штампи, здійснюється відповідне планування підприємницької діяльності тощо.

 

Основи організації фінансів підприємств

 

Перехід до ринкової економіки зумовлює посилення ролі фінансів підприємств у системі підприємницького управління. Конкурентоспроможність та платоспроможність підприємств визначаються добре налагодженою організацією фінансів. Організація фінансової діяльності підприємства повинна сприяти підвищенню ефективності прийнятих підприємством управлінських рішень. Функціонування фінансів підприємств здійснюється не автоматично, а за допомогою цілеспрямованої їх організації.

Організація фінансів підприємств – це сукупність форм, методів, способів формування та використання ресурсів, контролю за їх кругообігом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами.

В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок, який базується на принципах саморегулювання, самоокупності та самофінансування. Сутність комерційного розрахунку полягає в постійному порівнюванні (у грошовому вираженні) витрат та результатів діяльності. Його метою є одержання максимального прибутку при мінімальних витратах капіталу та мінімально можливому ризику. Питання про те, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти у ринкових умовах для підприємця визначається основним орієнтиром – прибутком.

Комерційний розрахунок в ринкових умовах значно впливає на організацію фінансів підприємств. Він передбачає зміну взаємовідносин держави і підприємця. Фінансові відносини підприємств регламентуються державою в основному економічними методами – за допомогою важелів відповідної податкової, амортизаційної, валютної, протекціоністської політики. Збитки, що їх зазнало підприємство внаслідок виконання вказівок державних органів та посадових осіб, які суперечать чинному законодавству, повинні бути відшкодовані відповідними органами.

Кожен суб’єкт підприємницької діяльності має справжню фінансову незалежність, тобто право самостійно вирішувати як і що виробити, кому реалізувати продукцію, як розподілити виручку від реалізації продукції, як розпорядитися прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Повна самостійність підприємств не означає, однак відсутності будь яких правил їхньої поведінки. Ці правила розроблено та законодавчо закріплено у відповідних нормативних актах. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів.

Суб’єкти підприємницької діяльності несуть реальну економічну відповідальність за результати відповідальність та своєчасне виконання своїх зобов’язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов’язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. За невиконання зобов’язань підприємством до нього застосовується система фінансових санкцій. Справді самостійне підприємство покриває свої втрати та збитки за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Джерелом фінансових ресурсів підприємств є реально зароблені доходи від реалізації продукції, виконаних продукції та наданих послуг. Економічна відповідальність підприємств , на стільки велика , що можуть оголосити банкрутом у разі завеликих збитків та неспроможності виконати зобов’язання перед кредиторами.

У підприємств формуються партнерські взаємовідносини з банками, фінансовими посередниками, страховими компаніями. Підприємство і банки є рівноправними партнерами, як організовують фінансові взаємовідносини з метою одержання прибутку. Банки не дають підприємствам безкоштовних та без строкових кредитів. Підприємства, у свою чергу за зберігання коштів на банківських рахунках одержують певні відсотки. Фінансові посередники допомагають краще залучити та використовувати грошові кошти підприємств. Страхові компанії страхують численні ризики, пов’язані з підприємницькою діяльністю суб’єктів господарювання, створюючи певні гарантії стабільності виробничої діяльності.

 

Фінансова діяльність в підприємницькому управлінні

 

В управлінській роботі підприємця фінансова діяльність займає особливе місце. Від неї багато в чому залежить своєчасність та повнота фінансового забезпечення виробничо-господарської діяльності та розвитку підприємства, виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання.

Фінансова діяльність – це система використання різних форм і методів фінансового забезпечення щодо функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансове забезпечення управління здійснюється за такими основними напрямами:

1. фінансовим прогнозуванням та плануванням;

2. аналізом та контролем підприємницької діяльності;

3. поточною фінансово-економічною роботою.

Фінансове прогнозування та планування є однією з найважливіших ділянок фінансової роботи підприємства. На цій стадії фінансової роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та важливість одержання таких коштів.

За ринкових умов підприємство самостійно визначає напрями використання та розмір прибутку, який залишається в його розпорядженні після сплати податків. Метою складання фінансового плану є визначення фінансових ресурсів, капіталу та резервів на підставі прогнозування величини фінансових показників: власних оборотних коштів, амортизаційних відрахувань, прибутку суми податку.

Планування виручки є необхідним для розробки плану прибутку від реалізації продукції або використання робіт, наданих послуг, визначення суми планових платежів у бюджет. Від обґрунтованості та правильності розрахунку виручки значною мірою залежить також реальність основного джерела надходження коштів та розмір запланованого прибутку.

Мета планування витрат – визначення можливості найекономнішого витрачання матеріальних, трудових та грошових ресурсів на одиницю продукції. Зменшення витрат виробництва та обігу – важливий фактор збільшення ефективності виробництва. Зниження собівартості за рахунок економії сировини, матеріалів, палива, енергії та живої праці дає змогу виробити значну кількість додаткової продукції збільшити прибуток та рентабельність підприємств, створює реальні можливості для самофінансування, проведення в дію конкурентних переваг. Скорочення витрат на виробництво одиниці продукції є матеріальною підставою для зниження цін на неї, а відтак – прискорення обертання оборотних коштів, зростання можливостей розширення підприємницької діяльності.

Підприємці та менеджери, спираючись на опрацьовані фінансові показники, складають перспективні, поточні та оперативні фінансові плани. Так, поточний фінансовий план складається у формі балансу та доходів витрат грошових кошті. Аналіз та контроль фінансової діяльності підприємства – це діагноз його фінансового стану, що уможливлює визначення недоліків та прорахунків, виявлення та мобілізацію внутрішньогосподарських резервів, збільшення доходів та прибутків, зменшення витрат виробництва, підвищення рентабельності, поліпшення фінансово господарської діяльності. Матеріали використовується в процесі фінансового планування та прогнозування, визначення потреб залучення зовнішніх джерел фінансування.

 

Зміст управління фінансами підприємств

 

Як було з’ясовано у попередніх темах, в умовах переходу до ринкової системи господарювання зароджується конкуренція – важливий механізм регулювання економічних процесів. Однак у перехідний період вона ще незначна, не охоплює усі сфери економічного життя. Це дає змогу продавцям установлювати й підтримувати більш високі ціни, ніж вони могли б дозволити собі за розвинутої конкуренції, що призводить до зменшення попиту, застою у виробництві, безробіття, а в кінцевому підсумку – до соціально-економічної та політичної нестабільності, блокування розвитку підприємництва.

Конкурентоспроможність підприємства можна забезпечити правильною організацією управління фінансами: рухом фінансових ресурсів та фінансовими відносинами. Зміст фінансового менеджменту полягає в ефективному використанні фінансового механізму для досягнення стратегічних і тактичних цілей підприємства.

Фінансовий механізм підприємства – це система управління фінансами, призначена для організації взаємодії фінансових відносин і грошових фондів з метою оптимізації їхнього впливу на кінцеві результати діяльності підприємства.

Взаємодія фінансових відносин досягає завдяки використанню усіх фінансових категорій (виручки, прибутку, амортизації, оборотних коштів, кредиту, бюджету, податків), нормативів, різного роду стимулів, пільг, санкцій та інших фінансових важелів.

Як нам вже відомо, на підставі маркетингового дослідження підприємство вирішує такі три проблеми: які товари, роботи, послуги слід виробляти та в якій кількості? Як мають бути вироблені ці товари? Хто отримує, придбає чи зможе використати ці товари та послуги?

Підприємці зобов’язані визначати обсяг та джерела фінансових ресурсів, необхідних для виробництва і реалізації продукції, виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, банками, партнерами по бізнесу.

Процес виробництва відбувається в певній технологічній послідовності, коли безперервно повторюється стадія придбання сировини, матеріалів та підготовки їх до виробництва, стадія перетворення сировини на півфабрикати, незавершене виробництво, готову продукцію, тобто відбувається оборот, рух ресурсів. Потреба в коштах у підприємства виникає на кожній із цих стадій ще до відшкодування виробничих витрат з виручки від реалізації продукції. Саме тому кожен підприємець, формуючи свій капітал (статутний фонд) , мусить передбачити необхідну суму оборотних коштів. Вкладені оборотні кошти на кожній стадії виробничого процесу, переходячи з однієї функціональної форми в іншу, зміщуються після реалізації продукції.

Дуже важливим у процесі управління фінансами підприємств є визначення такої проблеми в оборотних коштах, яка забезпечувала б мінімально необхідні розміри виробничих запасів, незавершеного виробництва залишків готової продукції для виконання виробничої програми. За браком власних виробничих коштів для поточного інвестування необхідно визначити проблему в позичкових коштах.

Брак оборотних коштів у окремих підприємств виникає саме через те, що надходження та використання грошей не збігаються у часі і здійснюються в різних обсягах. Внаслідок цього в одних підприємствах на певний момент зявляються тимчасово вільні кошти, а в інших – виникає тимчасова потреба в них. Ця суперечність процесу відтворення вирішується комерційними банками через кредитування підприємств. За тимчасового дефіциту власних оборотних коштів підприємство звертається в банк за метою одержання кредитів.

Отже, цінова діяльність забезпечує втілення управлінських рішень у житті. Фінанси пов’язані й з іншими напрямами підприємницького управління-виробничим менеджментом, збутом, маркетингом.

Цей взаємозв'язок може бути проілюстрований прикладом послідовності складання річного бюджету компанії «Крафт Якобз Сушар Україна»

1. Загальна частина включає характеристику загальної економічної ситуації в країні і компанії, конкретизує основні цілі фінансового планування на рік.

2. Виробнича частина визначає кількість продукції за категоріями, яку планується виробити в наступному році.

3. Маркетингова частина складає прогноз продажу продукції по кожній торговій марці.

4. Комерційна частина планує обсяг продажу за категоріями і регіонами.

5. Фінансова частина (підсумкова) – це розрахунки прибутків і збитків (надходжень і витрат) на основі запланованого обсягу продажу.

Безпосереднім завданням управління фінансами підприємств є забезпечення формування та правильного розподілу виручки від реалізації продукції для відновлення оборотних коштів, формування амортизаційного фонду, валового та чистого доходу. Кожне підприємство прагне забезпечити ліквідність оборотних активів для своєчасної сплати короткострокової кредиторської заборгованості. Тому своєчасне та повне надходження виручки від реалізації продукції постійно контролюється фінансовими менеджерами.

Амортизаційні відрахування нині є найважливішим елементом витрат на виробництво та основним джерелом відтворення основних фондів. Управління формування та використанням амортизаційних відрахувань, особливо у разі застосуванні прискореної амортизації, є важливою стороною фінансового менеджменту. Першочерговим завданням є також своєчасне виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, державними цільовими фондами, банками, страховими компаніями та іншими суб’єктами господарювання.

Чинним законодавством та нормативними актами встановлено конкретні строки платежів з кожного виду податків та інших обов’язкових внесків. Несвоєчасне та неповне перерахування у бюджет спричиняє застосування фінансових санкцій до підприємств-неплатників. Ці санкції можуть стати причиною значних додаткових витрат, чого в жодному разі не повинен допускати фінансовий менеджер, а підприємець повинен здійснювати своєчасний контроль.

Управління фінансами підприємств включає також сферу формування розподілу та використання прибутку. Який залишається в розпорядженні підприємства. Розподіл прибутку є однією із форм реалізації економічних інтересів учасників процесу відтворення. Так, у результаті фінансової діяльності підприємств держава одержує свою частку у вигляді податків, а працівник – від розподілу і використанні частини прибутку. Від регулювання розподілу чистого доходу залежить мотивація підприємницької діяльності, можливість дальшого збільшення прибутку.

 

Бізнес-планування в підприємницькій практиці

 

Втілення в життя кожної підприємницької ідеї, розробка нового проекту діяльності, адаптація до змін ринкового середовища вимагає застосування особливої форми планування – бізнес-плану. Це спеціальний плановий документ, що містить опис усіх основних аспектів майбутнього комерційного проекту. Він дає можливість здійснити техніко-економічне обґрунтування конкурентоспроможності й ефективності діяльності підприємства при реалізації задумів підприємця. Бізнес-план сприяє зацікавленості осіб поза підприємством – банкірів, інвесторів, фінансових посередників. Особливо відчутна потреба в складанні бізнес-плану при вирішенні таких проблем, як :

1. Одержання кредитів у комерційних банках при заснуванні фірми.

2. Розробка проектів створення нових форм підприємництва – злиття, відкриття представництв, дочірніх підприємств.

3. Залучення іноземних інвестицій для посилення конкурентних переваг фірми на ринку.

4. Приватизація державних підприємств способами, що передбачають складання бізнес-плану.

Бізнес-план має містити аналіз проблем, з якими фірма може зіткнутися в майбутньому. Кожна з наведених проблем повинна мати запропоновані способи їх розв’язання. Складання бізнес-плану сприяє вивченого підприємцями місткості й перспектив розвитку майбутнього ринку збуту. Крім того, з’являється можливість перевірити конкурентоспроможність запропонованої продукції. Це досягається на основі оцінки витрат на виготовлення й реалізацію продукції, зіставлення їх з можливими цінами на ринках збуту. Визначення потенційної прибутковості підприємницької діяльності в поєднанні з виявленням очікуваних проблем від початку справи робить планування максимально реальним. Розробка системи оціночних показників ефективності власної діяльності дозволить звести до мінімуму ризик, пов'язаний з проведенням даного комерційного проекту.

Для кого розробляється бізнес-план ?

На перший погляд, як уже зазначалося, бізнес-план адресовано банкірам та інвесторам, від яких підприємець збирається одержати фінансові або технологічні внески на здійснення проекту. При поглибленому ознайомленні з методикою складання бізнес-плану стає зрозумілим, що водночас він слугує співробітникам підприємства й менеджерам для більш чіткого бачення перспективних завдань. Особливу потребу в такому плані мають безпосередньо підприємець, маркетологи, фінансові менеджери. Адже вони повинні детально аналізувати власні ідеї, переконуватися в їх реальності й перспективності.

Структура і зміст бізнес-плану не мають суворої регламентації, а лише підпорядковані певним правилам.

При складанні бізнес-плану користуються різними підходами. Для світової практики досить поширеною є розробка бізнес-плану, що складається з двох частин: основної та висновків, або як їх ще називають – резюме.

Основна частина бізнес-плану включає :

· Опис виду діяльності;

· Опис товару або послуги;

· Оцінку галузі;

· Аналіз ринку;

· План маркетингу;

· План виробництва;

· Фінансовий та інвестиційний плани;

· Організаційний план;

· Аналіз ринку;

· Юридичний план.

Можуть мати місце й інші розділи, що відображають особливості майбутньої діяльності підприємства. Так, внесення до бізнес-плану розділу «Конкуренція» передбачає висвітлення таких аспектів діяльності, як:

· Перелік фірм – виробників аналогічного товару або послуг ;

· Загальні показники діяльності конкурентів – обсяг продаж, величина доходів, оновлювання продукції, види продажного сервісу, величина витрат на маркетинг та рекламу ;

· Основні характеристики продукції фірм-конкурентів – рівень якості, дизайн, технологічність, відгуки покупців ;

· Політика ціноутворення на продукцію, резерв фінансової міцності.

Результати аналізу діяльності конкурентів дозволяють зробити певні висновки. Це може бути усвідомлення того, що на ринку із запланованим товаром немає шансі стати конкурентоспроможним, подолати конкурентів. Але в більшості випадків всебічна оцінка стану ринку і конкуренції підштовхує підприємця до розробки плану завоювання ринку.

Існують і дещо інші підходи до складання бізнес-плану, його адаптації в умовах економіки України. Зокрема може бути запропонована така технологія бізнес-плану підприємницького проекту:

· Ідея проекту;

· Попередня експертиза проекту;

· Підготовка плану;

· Фінансування проекту.

На етапі попередньої експертизи визначається доцільність розробки проекту, оцінюється його життєздатність. Сформульовані в бізнес-плані цілі підприємницької діяльності, а також базові й граничні величини, що характеризують проект, виконують роль критеріїв ефективності в процесі відбору проектів.

Під час проведення експертизи експерти вибирають одну з запропонованих відповідей на кожне питання. Підсумковий рейтинг проекту розраховується підсумовуванням усіх оцінок проекту. При цьому для кожного експерта виводиться відсоток невизначеності, а в питання, запропоновані експертам, можна вносити поправки, доповнювати, змінювати їх вагові коефіцієнти.

Якщо внаслідок попереднього аналізу одержано низький рейтинг проекту, це означає, що від нього треба відмовитися. І навпаки: якщо попередня експертиза проекту засвідчує високий рівень проекту, то переходять до його детальної експертизи з одночасною розробкою бізнес-плану.

Висновки бізнес-плану – результат роботи з його розробки.

На трьох-чотирьох сторінках доцільно сконцентрувати головний зміст бізнес-плану, розкрити всі переваги даного проекту. Мета резюме – загострити увагу інвесторів і кредиторів на ефективності запропонованої ідеї, її життєздатності, примусити повірити їх у майбутній успіх.

Резюме бізнес-плану повинно враховувати економічні інтереси та кредиторів. Тому обов’язковим елементом є відповідь на питання про віддачу вкладених коштів у разі успішної реалізації проекту та про міру ризику втрати грошей у зворотному випадку.

Отже, підприємницьке планування спрямоване на відшукування найбільш вдалих шляхів реалізації нових ідей, проектів, виробничих програм. Зрозуміло, що характер діяльності підприємницьких утворень може викликати невпевненість при вирішенні конкретних питань планування. У цьому випадку доцільно скористатися послугами спеціалізованих консалтингових фірм.

Провідною ідеєю удосконалення планування повинна стати система поглядів на діяльність фірми щодо удосконалення виробництва та підвищення конкурентоспроможності вироблених товарів та наданих послуг. Конкретними шляхами реалізації удосконалення планування є всебічне обґрунтування участі фірми в сегментації відповідного товарного або іншого ринку та використання сприятливого для споживачів рівня цін.